обозреватель консультации публикации это мы не проходили опять учиться давайте знакомиться о проекте написать письмо
обозреватель консультации публикации это мы не
проходили
опять учиться давайте
знакомиться
о проекте написать
письмо

  « главная страница

 

 

 13.02.2001 

Масив виконавчого законодавства України, історія формування, проблеми правозастосування.

 

 

Формування інституту виконавчого провадження в України відбувалося поступово. Між окремими етапами проходив значний проміжок часу, що породжувало повсякденні труднощі, пов'язані із виконанням судових рішень. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову юридично відбувся в 1996 році одночасно із прийняттям Конституції України. Сам процес поділу, а особливо побудова відповідної системи органів влади, відбувався поступово. Так, утворення державної виконавчої служби у системі органів Міністерства Юстиції України, законодавчо закріплене в Законі "Про державну виконавчу службу", на практиці було віднесенням існуючого інституту судових виконавців, які діяли у складі судової системи України і фактично відносилися до районних судів загальної юрисдикції, до складу органів Міністерства Юстиції.

Деякі практики назвали цей процес руйнуванням системи судового виконання, і таке твердження має свої підстави. Справа в тому, що Закон "Про виконавче провадження", який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, був прийнятий тільки у 1999 році, тобто майже через рік, після юридичного утворення державної виконавчої служби. До прийняття вказаного Закону державні виконавці діяли відповідно до Інструкції про виконавче провадження, затвердженої Наказом Міністра Юстиції СРСР №22 від 15.11.85, і в своєї діяльності керувалися більшої мірою цивільно-процесуальним законодавством, яке визначало діяльність судових виконавців. Тобто, за зміною статусу не послідкувала зміна сутності та змісту діяльності виконавців, які із судових "перетворилися" у державних. Така ситуація було вимушеною, оскільки припинити виконання судових рішень неможливо як конче потрібну діяльність відповідних органів.

Прийнятий в 1999 році Закон "Про виконавче провадження" був сам по собі недостатнім кроком, оскільки хоч він і визначив умови і порядок виконання рішень, однак не міг конкретизувати діяльність державних виконавців в рамках, встановлених законодавством. Як відомо, за статтею 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів, тобто у спосіб, передбачений законом. Згідно ч.2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, для здійснення державними виконавцями своїх функцій відповідно до законів "Про виконавче провадження" та "Про державну виконавчу службу", необхідною стала поява нової Інструкції про провадження виконавчих дій, затверджена Наказом Міністерства Юстиції України від 15.12.1999 №74/5. Застосовувати Інструкцію у своїй діяльності державні виконавці почали з початку 2000 року.

Зміни до процесуального законодавства України у зв'язку із прийняттям Законів "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" були внесені Законом №2056-ІІІ від 19.10.2000. Цей закон доповнив Цивільно-процесуальний кодекс України Главою 31-Г, в порядку якої судом розглядаються скарги на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців, суттєво змінив Розділ 5 "Звернення судового рішення до виконання та поворот виконання". У зв'язку із цим законом змін зазнали Арбітражно-процесуальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Митний кодекс, Кодекс про шлюб і сім'ю, Закон "Про судоустрій України", деякі інші законодавчі акти, які містять процесуальні норми, що вимагали уточнення.

Хронологія появи законодавства про виконавче провадження та виконавчу службу вказує на те, що оскільки ця інституція формувалася повільно, а поява механізму роботи державних виконавців відбулася нещодавно, практикою ще не відпрацьовані всі можливі "вузькі місця", і робота по удосконаленню законодавства відповідно до потреб практики виконання рішень про виконавче провадження поки практично не ведеться, оскільки поки що проводиться узгодження існуючих законодавчих актів між собою у зв'язку із появою законодавства про виконавче провадження.

Відсутність чітко сформованої законодавчої бази та інші проблеми молодої інституції виконання судових рішень, породжують зловживання, а іноді й звичайну безграмотність та непослідовність дій державних виконавців, які зумовлені таким становищем. Додатковою проблемою відділів державної виконавчої служби на місцях постало те, що до судових виконавців не пред'являлася вимога про наявність юридичної освіти, як тепер цього вимагає закон від державних виконавців, і у відділах стоїть проблема кадрового забезпечення поряд із переходом на нові засади роботи.

Виконання судових рішень - важливий етап, без якого сам факт прийняття рішення втрачає сенс, і тому залишення проблем їх виконання поза увагою ставить під загрозу мету здійснення судочинства.

Однак вдосконалення існуючого законодавства не менш важка задача, ніж створення нового. Особливість процесу вдосконалення полягає у тому, що для того, щоб постали питання, які вимагають врегулювання чи доопрацювання, необхідна поява прецедентів практики, які вкажуть на наявні недоліки.

Хронологія появи законодавства про виконавче провадження своєю розтягнутістю стримувала процес його вдосконалення, бо вдосконалювати те, чого поки що не існує, - неможливо. Тому і поява прецедентів пов'язаних із виконанням рішень, ухвал і постанов за правилами не тільки арбітражно-процесуального, а й законодавства про виконавче провадження та нормативно-правовими актами банківського і валютного законодавства України, має чекати на відповідні роз'яснення Вищого Арбітражного суду України. При чому самі спори з державними виконавцями підсудні судам загальної юрисдикції, а тому роз'яснення щодо практики їх вирішення має надати Верховний Суд України.

Інститут судових виконавців формувався роками, і відповідно формувався сам механізм виконання рішень. Скільки часу знадобиться для остаточного формування інституту державних виконавців лишається тільки гадати. Однак поява офіційних роз'яснень стосовно деяких положень Закону "Про виконавче провадження" дала б можливість однакового їх тлумачення.

Невизначеність та спірність є характерною при виконанні рішень, ухвал, постанов арбітражного суду не тільки у зв'язку із появою нової інституції державних виконавців. Розглянемо приклад із практики: Арбітражним судом м. Києва задоволено позов іноземної фірми до українського підприємства про стягнення коштів в іноземній валюті за зовнішньоекономічним контрактом. Відповідно наказ, виданий на виконання рішення, містив вимогу про стягнення коштів з поточного рахунку в іноземній валюті. Одночасно з вирішенням спору було задоволено клопотання стягувача про забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно боржника, яку було виконано і накладено арешт на майно і грошові кошти в гривнях. Для проведення стягнення коштів з валютного рахунку необхідна наявність там коштів, що можливо за умови покупки іноземної валюти власником рахунку або надходження виручки від експортних операцій. Діяльність боржника зупинена неможливістю розпорядження товарно-матеріальними цінностями і коштами на рахунках в гривнях (бо саме гривнєві рахунки підлягають арешту в такому випадку), в результаті чого виконання рішення про стягнення іноземної валюти неможливе. Виконання рішення про стягнення іноземної валюти можливе лише за умови установлення механізму відчуження майна, збирання коштів в гривнях, покупки іноземної валюти, і спрямування її на виконання рішення. А пред'явлення наказу в банк боржника не закінчиться його виконанням, оскільки боржник немає експортної виручки, а відповідно і надходжень на валютний рахунок. Обидва накази, про стягнення іноземної валюти і про накладення арешту на майно, мають відповідні правові підстави для їх винесення, однак фактично протирічять один одному, оскільки один робить неможливим виконання іншого, хоча і має забезпечувальний характер. Тому було б своєчасним узгодити можливість обчислення позову в іноземній валюті і подальше її стягнення у випадку задоволення позову з резидента України на користь нерезидента.

Законом України від 19.10.2000 було уточнено вимоги щодо оформлення наказів арбітражного суду в частині вказування реквізитів сторін (в т.ч. найменування рахунків), однак більшість наказів наприкінці минулого року було оформлено без додержання цих вимог, результатом чого були випадки повернення наказів без виконання з мотивів недодержання вимог арбітражно-процесуального законодавства щодо оформлення наказів. Наслідком виниклої затримки виконання є загроза невиконання наказів арбітражного суду в нестабільних умовах господарювання в Україні.

Інший випадок: державним виконавцем районного відділу виконавчої служби в м. Києві був проведений арешт майна боржника згідно наказу Арбітражного суду м. Києва, по результатах чого наказ з відміткою про виконання було надіслано Арбітражному суду. Через порушення, допущені виконавцем, проведений арешт скасовано в судовому порядку відповідним районним судом. Однак наказ, як виконаний, знов пред'явити для виконання не можна. До того ж Арбітражний суд м. Києва не був зацікавленою стороною в спорі про визнання арешту недійсним, а тому про результати розгляду скарги повідомлений не був. Регламентування таких випадків чинне законодавство не містить.

За часів відношення інституту виконання до судової системи саме в межах судової системи вироблялися правові умови виконання рішень. З ускладненням спеціалізації в середині судової системи та відокремленням інституту виконання у окремий Департамент виконавчої служби з відношенням його до системи органів Міністерства юстиції постало питання, до чиїх повноважень належить удосконалення законодавства про виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду. З одного боку, це справа Міністерства Юстиції, як органу, до складу якого відноситься Департамент, і на який покладено обов'язок забезпечення діяльності Департаменту. З іншого боку, основи та підстави для виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду закладаються на рівні арбітражно-процесуального законодавства, тлумачення положень якого здійснюється через роз'яснення Вищого арбітражного суду. Виконання наказів через установи банків, при цьому, потребує відповідних інструкцій НБУ. Питання руху матеріальних цінностей від одних суб'єктів до інших, пов'язані з оподаткуванням, регулюються документами Державної податкової адміністрації. Діяльність названих органів будується на виконанні Конституції та законів України, які в свою чергу приймає Верховна Рада, а також вимог актів Президента, Кабінету Міністрів.

Як бачимо, питання виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду не має єдиного суб'єкта, на якого було б покладено вирішення проблем, пов'язаних з виконанням. Створення окремого органу не потрібне, але було б добре налагодити взаємозв'язок між видавцями нормативно-правових актів з питань виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду з метою вироблення єдиного підходу і узгодження методики проведення виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду.

 

Наталья Плешкова
юрист

вверх страницы вверх страницы

  « вернуться к оглавлению "это мы не проходили"

© Наталья Плешкова, Сергей Скибун - 2000