обозреватель консультации публикации это мы не проходили опять учиться давайте знакомиться о проекте написать письмо
обозреватель консультации публикации это мы не
проходили
опять учиться давайте
знакомиться
о проекте написать
письмо

  « главная страница

 

 

 18.12.2001 

Відшкодування моральної шкоди у трудових правовідносинах.

 

Відповідно до ст. 237-1 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), що набрала чинності 13 січня 2000 р., за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, таких як незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з положеннями ст. 237-1 КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП є недійсними.

За змістом ст. 124 Конституції потерпілий має право звернутися з вимогами про відшкодування моральної шкоди безпосередньо до суду. Суддя не вправі відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.

Інша стаття КЗпП, 173-1, пов'язана з заподіянням шкоди здоров'ю працівника, а тому її застосування відміняється від згаданої вище ст.237-1. При заподіянні здоров'ю громадянина шкоди, пов'язаної з виконанням ним трудових обов'язків, відшкодування моральної шкоди відповідно до ст. 173-1 КЗпП України провадиться власником підприємства (установи, організації) або уповноваженим ним органом, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушили його нормальні життєві зв'язки і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Важливо відзначити, що за цих умов та обставина, що власник або уповноважений ним орган своєчасно відшкодовують потерпілому втрачений заробіток, не звільняє їх від відшкодування моральної шкоди

Прикладом таких правовідносин може слугувати розглянутий спір між працівником і роботодавцем, надрукований у “Рішеннях Верховного Суду України”, 20 квітня 1999 р. У травні 1995 р. К. пред'явила позов до АТВТ "Хімволокно" про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної професійним захворюванням. Позивачка зазначала, що працювала у відповідача на роботі, пов'язаній зі значним рівнем шуму, який шкідливо вплинув на Її здоров'я, і вона втратила слух. Висновком МСЕК у листопаді 1994 р. було встановлено професійне захворювання з втратою 35% професійної працездатності, у зв'язку з чим позивачка просила стягнути з відповідача матеріальну та моральну шкоду. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 30 липня 1996 р., залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Черкаського обласного суду від 13 листопада 1996 р., позов задоволено частково, з відповідача на користь позивачки стягнуто кошти на покриття втрати заробітку, а також одноразову допомогу, а в частині відшкодування моральної шкоди відмовлено. Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених судових рішень у частині вимог про відшкодування моральної шкоди та направлення справи на новий розгляд в цій частині. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи в позові в цій частині, суд виходив із того, що нарахування відповідачем сум для відшкодування шкоди, завданої здоров'ю позивачки, провадилося своєчасно згідно з вимогами закону і колективного договору, претензій до відповідача вона ніяких не мала, тому її вимоги щодо відшкодування моральної шкоди безпідставні. Проте з таким висновком Верховний Суд не погодився. З матеріалів справи вбачається, що позивачка втратила слух у зв'язку з професійним захворюванням і це перешкоджає її спілкуванню з людьми, від чого вона страждає морально.

Окрім зазначених статей КЗпП, обов'язок роботодавця на відшкодування й моральної шкоди передбачений ст. 12 Закону "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. Відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Визначення небезпечності або шкідливості умов праці походить від законодавчого визначення поняття “охорони праці”, що міститься в тому ж законі, і під якою розуміється система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці. Це положення закону дає підстави для висновку, що обов'язок роботодавця на відшкодування моральної шкоди наступає за умови не вжиття ним зазначених заходів та не надання засобів, які мали б використовуватись з метою збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Під моральною втратою потерпілого вказаний закон розуміє страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Важливим положенням закону є те, що відшкодування моральної шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності.

Позивачі - робітники та службовці - за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” (п.1 ст.4) звільнені від уплати державного мита.

Важливим питанням є правильне застосування положень законодавства про відшкодування моральної шкоди щодо трудових правовідносин, оскільки відповідні положення законодавчих актів приймалися і вводилися в дію у різний час. Зокрема, це стосується застосування ст.237-1 КЗпП.

Приклад, надрукований у "Віснику Верховного Суду України", N 4, липень - серпень, 2001 р., демонструє судову практику застосування законодавства у такому випадку. У вересні 1999 р. Харківська профспілка працівників виробничого об'єднання "Комунар" (далі - ВО) в інтересах І. пред'явила позов до цього ВО про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу й моральної шкоди. У позові зазначалося, що І. працював у ВО на посаді машиніста насосних установок. Наказом від 30 червня 1999 р. N 303 його було звільнено з роботи з підстав, передбачених п. 1 ст. 40 КЗпП. Вважаючи, що звільнення проведено з порушенням трудового законодавства, позивач просив задовольнити його вимоги. Рішенням другої постійної сесії міжобласного суду від 27 вересня 2000 р. позов було задоволено частково. І. поновлено на роботі на посаді машиніста насосних установок цеху N 20 ВО та стягнуто на його користь 1 тис. 137 грн. за час вимушеного прогулу, а в решті позовних вимог відмовлено. У касаційній скарзі згадана профспілка порушила питання про постановлення нового рішення в частині стягнення моральної шкоди. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу залишила без задоволення з таких підстав. Постановляючи рішення про поновлення позивача на роботі, суд вірно дійшов висновку, що при його звільненні були порушені вимоги трудового законодавства. Доводи касаційної скарги про те, що суд безпідставно відмовив у стягненні з відповідача моральної шкоди, не заслуговують на увагу. Як встановлено в судовому засіданні, І. був звільнений з роботи 30 червня 1999 р. Статтею 237-1, якою передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику, КЗпП доповнено 24 грудня 1999 р., а введено її в дію з 13 січня 2000 р. Оскільки правовідносини між І. та ВО виникли до введення в дію зазначеної норми права, то суд дійшов правильного висновку, що вона не підлягає застосуванню. Виходячи з наведених обставин, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що постановлене рішення відповідає матеріалам справи і вимогам закону, підстав для його зміни чи скасування та постановлення нового рішення немає, а тому касаційну скаргу залишила без задоволення, а рішення суду - без зміни.

 


Наталья Плешкова
юрист

вверх страницы вверх страницы

  « вернуться к оглавлению "это мы не проходили"

© Наталья Плешкова, Сергей Скибун - 2000