обозреватель консультации публикации это мы не проходили опять учиться давайте знакомиться о проекте написать письмо
обозреватель консультации публикации это мы не
проходили
опять учиться давайте
знакомиться
о проекте написать
письмо

  « главная страница

 

 

 07.02.2002 

Відшкодування моральної шкоди у правовідносинах, пов'язаних із діяльністю органів масової інформації.

 

Низка законодавчих положень передбачає відшкодування моральної шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності. Таку можливість містять закони України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, стаття 7 Цивільного кодексу України.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності і порочать її честь, гідність та ділову репутацію у справах про спростування відомостей, поширених засобами масової інформації (в пресі, по радіо і телебаченню), як відповідачі до участі притягаються автор, орган засобу масової інформації, що їх поширив, а у передбачених законом випадках, і відповідна службова особа цього органу, які й несуть обов'язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини кожного з них. Якщо позивач не бажає притягати когось з них до відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається обов'язок по відшкодуванню тієї її частини, яка відповідає ступеню їх вини. В разі, коли орган масової інформації не називає автора, суд виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе. На відповідача може бути покладено обов'язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди, не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно. Відповідно до ст.42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" і ст.48 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", на органи масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов'язок по відшкодуванню моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств чи прес-служб державних органів та органів об'єднань громадян або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим засобом інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів, або містилися у авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису. Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.

Статтею 17 Закону "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду. За змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з'ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому. Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо). Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК.

Як роз'яснює Вищий арбітражний суд (роз'яснення №02-5/95 від 29.02.96), під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо. Відповідно до чинного законодавства обов'язок відшкодування моральної шкоди покладений на автора інформації (фізичну особу) та на орган масової інформації, які несуть відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них. Оскільки без участі у справі автора - фізичної особи спір про відшкодування моральної шкоди вирішити неможливо, а господарському суду непідвідомчі спори за участю фізичних осіб, позивач може звернутися до господарського суду з позовом до органу масової інформації лише у тому випадку, коли цей орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей, які порочать ділову репутацію, взяв на себе. Якщо ж позов подано лише до органу масової інформації, який повідомив позивача про автора, спір підлягає вирішенню загальним, а не господарським судом. Позов, поданий до органу масової інформації та автора, також підлягає розгляду загальним судом, як про це зазначає пункт 1 частини першої статті 24 Цивільного процесуального кодексу України.

Прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Тому справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей, підлягають розгляду господарськими судами лише за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у загальному суді або добровільно (у тому числі на вимогу заявника) особою, яка поширила відомості. Докази такого спростування повинні бути додані до відповідної позовної заяви.

Разові друковані видання з визначеним тиражем вважаються друкованими засобами масової інформації і згідно зі ст. 47 Закону України "Про інформацію" несуть відповідальність за поширення недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи, що підтримано судовою практикою. 20 березня 1995 р. Б. звернувся до суду з позовом до Д. про захист честі й гідності та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що у квітні 1994 р. напередодні повторного голосування на виборах народного депутата України по П'ятихатському виборчому округу N 104 у м. Жовті Води та у П'ятихатському районі була розповсюджена масовим тиражем незареєстрована газета "Вибір-94. Спеціальний випуск" (редактор Д.), яка містить ряд статей, що не відповідають дійсності, ганьблять його, Б., честь та гідність і заподіяли йому велику моральну шкоду під час виборів. Посилаючись на зазначені обставини, Б. просив визнати перелічені в позові відомості (19 епізодів) такими, що не відповідають дійсності, зобов'язати відповідача спростувати їх і публічно вибачитись, а також стягнути 90 млн. крб. - на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Жовтоводського міського суду від 22 вересня 1995 р. позов задоволене частково. Суд постановив визнати такими, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність і ділову репутацію Б., відомості, поширені в статті "В інтересах третього сословія", зобов'язав газету "Жовтоводські вісті" протягом місяця із часу набрання рішенням законної сили надрукувати спростування, а також стягнув з Д. на користь Б. 14 млн. крб. на відшкодування моральної шкоди (Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 20 квітня 1999 р.).

Судові спори між громадянами та юридичними особами, з одного боку, та засобами масової інформації, з іншого боку, у зв'язку з розповсюдженням останніми інформаційних матеріалів у більшості випадків пов'язані з позовами, пред'явленими на підставі ст.7 Цивільного кодексу. Аналіз цивільних справ за позовами про спростування відомостей дає підстави для висновку, що більшість претензій до ЗМІ загалом вкладається в схему цивільно-правового захисту інтересів особи, що реалізується в межах так званого “права на відповідь” (див. статтю Ольги Щедриної “Право на ответ в СМИ”, газета “Юридична практика” №46 (204) за 2001 рік). Це підтверджують характерні приклади. Один з політиків вважав такими, що порочать його честь та гідність, та вимагав спростувати слова телеведучого, що містилися у його інтерв'ю, якого він надав газеті, про те, що політик телефонував ведучому та просив вибачення. В іншому випадку судом були визнані такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність відомості про засудження колишнього співробітника міліції до позбавлення волі строком на п'ять років, в тій час, коли за вироком суду позивачу було призначено до відбування покарання лише три роки та шість місяців позбавлення волі. В першому випадку якщо навіть припустити, що відомості були неправдиві (або у відповідача не було можливості надати докази правдивості своїх слів), факт звернення з вибаченнями не може порочити честь та гідність, оскільки нічого неблаговидного ні з точки зору законодавства, ні з позиції моралі в такому вчинку не вбачається. Що ж стосується іншого прикладу, то навряд чи інформація про розмір покарання здатна зганьбити честь і гідність засудженого за наявності доведеного факту – скоєння цією особою тяжкого злочину. Безперечно, громадяни і підприємства відповідно до принципу повноти і точності інформації, передбаченому статтею 5 Закону України “Про інформацію”, має право очікувати відповідності фактів, що про них повідомляються, дійсним обставинам. Однак у випадку відсутності в розповсюджених та неточно відображаючих фактичні події відомостях ознак того, що вони порочать честь, гідність та ділову репутацію, пред'являти позов на підставі статті 7 Цивільного кодексу навряд чи можливо. В таким випадках більш адекватним способом захисту є уточнююча або така, що містить власну версію події, відповідь у ЗМІ, який розповсюдив таку інформацію.

Право на відповідь як інститут інформаційного права покликаний регулювати позасудовий порядок захисту інтересів громадян і юридичних осіб у зв'язку з розповсюдженням відомостей, що порушують їх інтереси. Право на відповідь застосовується, зокрема, у випадку наявності фактичних помилок або неточностей у розповсюдженій інформації. Що стосується публічних осіб, діяльність яких знаходиться у сфері підвищеної уваги ЗМІ, то право на відповідь може слугувати захистом у випадку критики “не на ту адресу” або надмірної критики. Правом на відповідь надається можливість скористатися у випадку некоректного викладення відомостей через дисонанс із контекстом або по іншим причинам, а також у випадку оприлюднення думок та оцінок, які не підлягають спростуванню. Право на відповідь реалізується через домовленість між заявником та редакцією ЗМІ або телерадіоорганізації у різноманітних формах (уточнення, репліка, коментар, полеміка, викладення своєї думки) та розглядається як прийнятний для обох сторін спосіб вирішення конфліктів в інформаційній сфері: особа, чий інтерес порушено, має можливість наполягати на вигідному ракурсі своєї відповіді, а ЗМІ, у свою чергу, контролює зміст такої відповіді і застерігає себе від позовів, пов'язаних зі спростуванням інформації та відшкодуванням завданої шкоди.

Законодавчі норми, що регулюють право на відповідь, містяться, зокрема, у статті 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та статті 43 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Однак на практиці вказані норми практично не застосовуються. Це частково пов'язано із неоднозначним підходом законодавця до питання регулювання засобів захисту в інформаційній сфері, бо інтереси в цій сфері можуть захищатися як у судовому порядку на підставі статті 7 Цивільного кодексу, та і в позасудовому – на підставі Законів України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та “Про телебачення і радіомовлення”. Значним стримуючим фактором у практичному розвитку правового інституту права на відповідь є відсутність чіткої позиції судів у справах про захист честі та гідності стосовно двох принципових моментів:

  • перший – стосовно розмежування фактичних даних, що підлягають спростуванню, та оціночних міркувань (думок, поглядів, ідей, оцінок) як результатів розумової діяльності, яким не притаманна властивість відповідати або ж не відповідати дійсності;
  • другий – відносно кваліфікації відомостей такими, що порочать особу, і які, відповідно, дають підстави на судовий захист суб'єктивного права на повагу до честі й гідності особи. І поки судова влада не розробить якогось єдиного підходу до цих питань, потреба скористатись правом на відповідь є досить сумнівною.
Забезпечуючи умови для задоволення інформаційних потреб громадян України, юридичних осіб і державних органів, ЗМІ зобов'язані за законом самостійно нести негативні наслідки розповсюдження інформації, яка порушує права окремих осіб. Оскільки в сучасних умовах задачею ЗМІ стало не тільки розповсюдження інформації про те, що відбувається, але й надання адекватних коментарів подій та фактів, з урахуванням оновленої соціальної функції ЗМІ, потребують відповідного перегляду положення статті 7 ЦК в частині захисту інтересів громадян і організацій через подання позову до суду – необхідним є введення позасудового порядку захисту охоронюваних законом інтересів, в том числі і з використанням права на відповідь, бо принцип свободи масової інформації має вади за наявності самоконтролю ЗМІ. Також необхідно нормативно закріпити вимоги до характеру інформації, що надає можливість скористатися правом на відповідь, а також до порядку реалізації такого права (строки звернення зацікавленої особи та розгляду редакцією ЗМІ або телерадіоорганізацією звернення, форма відповіді, підстави для відмови в наданні права на відповідь). Такі зміни не зачеплять прав громадян та підприємств в інформаційній сфері, оскільки спори, пов'язані з реалізацією права на відповідь, розглядаються судами, і особа, якій, на її думку, неправомірно відмовили в репліці у відповідь, має право оскаржити такі дії у встановленому законом порядку. Удосконалення позасудового порядку вирішення конфліктів за участю ЗМІ в законодавстві і на практиці виправдано також з точки зору досягнення дисципліни в частині виключення зловживань правами через судове переслідування ЗМІ з метою отримання особистої (в тому числі й матеріальної) вигоди, т.я. здатне мінімізувати кількість претензій, пов'язаних з вираженням у ЗМІ поглядів, оціночних суджень та ідей, які не потребують ніяких документальних підстав, а часом з елементарними помилками або неточностями. Подібні зміни, до того ж дозволять обмежити неправомірне втручання держави у сфери свободи слова, а також розширять можливість саморегулювання ЗМІ і створять сприятливі умови для формування правил, що закріплюють професійні і етичні вимоги для формування правил, що закріплюють професійні та етичні вимоги до роботи журналістів.

 


Наталья Плешкова
юрист

вверх страницы вверх страницы

  « вернуться к оглавлению "это мы не проходили"

© Наталья Плешкова, Сергей Скибун - 2000